У книзі розповідається про першу в історії української культури шевченкіану, яку на початку ХХ століття створив Михайло Гаврилко. Упродовж 20 літ він увічнював Кобзаря в погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах, листівках та у слові. Шевченкіану Гаврилко творив у несприятливих умовах революційного підпілля, тюрем, еміграції, війни 1914 – 1918 рр. та російської окупації 1919 – 1920 років. “Се наче квінтесенція Шевченкової поезії, ще закоханої в минувшині і не зневіреної в її велич” – цю думку історика мистецтва Миколи Голубця винесено в епіграф видання.
Імперці знищили значну частину робіт Гаврилка, а самого живцем спалили в топці локомотива на станції Полтава восени 1920 року. На його ім’я було накладене табу, тож не дивно, що про Гаврилка не знали історики, мистецтвознавці, скульптори, художники, професори, академіки, журналісти, державні діячі, земляки, лауреати Шевченківської премії. Понад століття ім’я видатного митця-воїна залишалося “широко невідомим” навіть у колах української інтелігенції.
