Пам’ять про державні злочини у Росії та інших країнах.
Пам’ять про злочини, у яких винні не зовнішні сили, а твоя власна держава, зовсім невипадково прийнято називати «важким минулим». Визнавати власну відповідальність, не перекладаючи її на зовнішніх чи внутрішніх ворогів, час та обставини, — неймовірно важко і психологічно, і політично, і юридично. Тільки на перший погляд здається, що прикладів такого добровільного переосмислення багато, а Росія — єдина у своєму роді країна, яка ніяк не може впоратися зі своїм минулим. Насправді, стверджує дослідник меморіальної культури Н. Еппле, коли йдеться про безпосередніх наступників злочинців і про живу політичну реальність, подібних прецедентів досі не існує. Навіть хрестоматійно-зразковий приклад Німеччини, на його думку, не можна вважати безумовним успіхом. Книга присвячена порівнянню вітчизняного опрацювання минулого з досвідом інших країн — Німеччини, Іспанії, Аргентини, Польщі, ПАР, Японії — з метою намітити загальні принципи такої роботи для успішного виживання колективної травми та досягнення громадянського світу в Росії.
«Традиційне (і лукаве) риторичне заперечення чи не на будь-яку критику російської дійсності звучить приблизно так: ну добре, все погано, а що ви пропонуєте? Книга Миколи Еппле у цьому сенсі щасливий виняток із правил. Спокійно та переконливо викриваючи міф про унікальність російської ситуації з історичною пам’яттю, аналізуючи те, як зі своїм складним минулим розбиралися інші країни, Еппле пропонує конкретну програму суспільного опрацювання травм, пов’язаних з радянськими політичними репресіями, — нехай небезперечну, але не реалізовану це як мінімум дуже предметна, виразна і необхідна розмова».
Олександр Горбачов, журналіст
«Книга, на яку чекали» — поширений рекламний штамп. Цю книгу чекали ті, хто знав про багаторічну роботу її автора, яку найкраще описує маловживаний нині термін «подвижничество», але користь вона принесе і тим, хто не дізнається про її існування (так, так буває). Це сумлінна, глибоко наукова, розказана з дивовижною інтонацією доброзичливості розповідь про те, про що зазвичай буває страшно навіть думати. Послідовний виклад і інтелектуальна виразність володіють силою, що розчаровує: книга м’яко розплющує очі в жаху зажмурившемуся читачеві, не «нормалізуючи» неймовірне, але проганяючи той страх, який знесилює і позбавляє розуму. Наше становище є небезнадійним, наш випадок не унікальний. Рідкісна нація не опиняється у певний момент своєї історії перед напівзаросла ямою з кістками, а нащадки катів і жертв уже переженилися один на одного і виховують спільних дітей, онук командира розстрільної бригади керує гуманітарним виданням, розкопки могил виглядають зрадою спільного минулого. Чи треба його ворушити? Що ж тепер ми всі погані? Нічим не можна пишатися? Чи можна виправити щось? А якщо всі почнуть мститися один одному? У книзі даються відповіді на ці питання, наводяться практичні рецепти та способи відновлення поламаної історичної пам’яті та національної ідентичності, не заснованої на брехні та замовчуванні. Принагідно викривається ціла низка шкідливих міфів у цій галузі: про сподівання Небесного Нюрнберга (німецький випадок унікальний і в унікальності своєї нами не усвідомлений — про це в книзі теж є), про необхідність тотальних покаянь, про те, що публікація правди про виконавців репресій викличе хвилю помсти, про «чотири мільйони доносів», про те, що визнання історичної відповідальності знищує національну гордість та міжнародний престиж країни. Книга пройнята любов’ю до Росії та людей, які її населяли і населяли. Без кохання така праця неможлива, і інтенція суспільного блага, якою проникнуть текст, фіксує читацьку увагу. Така книга є картою і компасом, переданими в руки читача, і автор вірно розуміє історичний момент — дуже скоро все це знадобиться вже не як предмет вивчення, а як інструмент практичної політики».
Неудобное прошлое, Николай Эппле, Неприкосновенный Запас, Видавництво Новое литературное обозрение.
