“Істинно говорю тобі, що всю цю славу і честь небавом, як за грязюку мав [би]. І аби мені сміттям зметеним бути в Печерському монастирі і топталися по мені люди, або одним бути з убогих перед воротами чесної тої Лаври, і стати прохачем, — то краще [було] б мені тимчасової цієї честі. Один день у Домі Божої Матері ліпший од тисячі літ [прожитих в інших місцях], і в ньому хотів би бути більше, ніж жити мені в поселеннях грішних. Істинно говорю тобі, брате Полікарпе: де чув про чудеса дивовижніші од чудес у тому святому монастирі Печерському? Чи є блаженніші [од] цих отців, які в кінці Всесвіту просіяли, подібно до променів сонячних?”. Так писав у XIII ст. постриженик Печерського монастиря свят. Симон, єпископ Володимирський, до свого духовного сина, ченця того ж монастиря Полікарпа. Ці слова й на сьогодні щонайкраще ілюструють ставлення печерян до своєї обителі, те неймовірне захоплення, той надзвичайний пієтет до святих печерських, те почуття обраності Святої Гори Печерської, що завше були і є до сьогодні притаманним багатьом тисячам печерян та печерських пострижеників, які жили й підвизалися в Лаврі, або й, часто, дуже й дуже далеко від місця свого постригу. «Печерський бо монастир — море є, і не держить у собі гнилого, але викидає геть» — писав той же автор.
Багатовіковій історії, надзвичайній духовності та культурі Києво-Печерської лаври присвячено цю книгу.
Літописні джерела до історії Києво-Печерської лаври XI-XII ст, І. В. Жиленко, Видавництво Києво-Печерська лавра.
